#ЯзПласту
Сьогодні своє 105-річчя святкує організація, яку я просто обожнюю, яка змушує продовжувати йти вперед і «Бути іскрою, як мрію бачити багаття» - Пласт. Тому вирішила написати про свою історію тут. Перша людина, яка втягнула мене в цю незрозумілу «сєкту» з купою незрозумілих слів і ігор була моя виховниця Лілія Островська . Уявляю, як важко їй було зі мною – дівчинкою, яка постійно мовчала і соромилась всього на світі. І от півроку я взагалі не розуміла, що зі мною відбувається, а піти не могла, бо ж всього соромилась🙃. І от, пройшовши через вмовляння мами і перші збори наплічника, я потрапила на свій перший табір (За табір невимовно вдячна Максим Студілко ). Хлопець, що вічно кричав якісь незрозумілі слова (бунчужний), одразу вселив сумніви, що я явно кудись не туди потрапила. Але чогось я все ж туди доїхала і тут понеслооось… День за днем я розуміла, що хочу так прожити все своє життя. Це було маленьке справедливе, доброзичливе і миле суспільство, де не було сварок, де всі несли відповідальність за свої вчинки, де всім просто все одно скільки у тебе кишенькових грошей, чи який в тебе телефон і де матюкатись от взагалі не круто. Цінувались трудолюбство, креативність і розум. Це було моє перше свято Івана Купала, перший вінок…ну взагалі купа всього першого🤣 до речі, саме тоді я зрозуміла, що не так вже й погано співаю. Не буду розповідати в подробицях наступні табори, бо з часом весь свій вільний час я віддавала пластуванню. Я різко почала здавати проби (такі листочки з купою вимог), була змушена спілкуватися з новими людьми, серед яких знайшла дійсно шикарних друзів, перестала боятися Андрій Бабич . Я організовувала проекти, такі, на які люди зі всієї області з’їжджалися, здобула найвище відзначення для юнацтва, а це вам не хухри-мухри), стала вірлицею, про що кілька років тому навіть не мріяла, загалом вічно виходила з меж комфорту. За що я вдячна Пласту? За чарівний пендаль, за спогади, досвід, ватри, згорівший ніс. А ще за друзів, суспільство з високими моральними якостями, різностороннє оточення, посмішки. Не можу згадати моменту, коли хтось з пластунів вітався б зі мною без посмішки на обличчі і це гріє душу холодними днями і ранками, коли немає сил піднятися з ліжка. І от я тут уже 6 років. Це зовсім не багато, але озираючись назад, можу сказати, що моє життя чітко ділиться на «до Пласту» та «під час». Дякую за це щастя, подароване мені так раптово!!!❤❤
П. С. Друзі, яких мала б тегнути, уявіть, що я тегнула, бо ще не повністю навчилася це робити😂
